Там, де сміх замінила тиша
Їй було дев’ять років, коли життя розділилося на «до» і «після». Вона росла у маленькому шахтарському місті Селидове на Донеччині, де будні здавалися нескінченно однаковими, але саме в цій одноманітності було щось затишне. У місті всі знали одне одного: продавчиня в магазині завжди запитувала , як справи у мами, вчителька могла зустріти тебе на базарі і нагадати про домашнє завдання, а сусіди без вагань давали дітям цукерки через паркан.
Її світ складався з дрібних радощів: кататися на гойдалці у дворі, бігати босоніж по теплому асфальту після літнього дощу, купувати морозиво в кіоску біля стадіону. Влітку вона з друзями збирала абрикоси й вишні просто з дерев, а взимку зʼїжджала з гірки з однокласниками на обкладинках з підручників. Найбільшими пригодами були поїздки в Донецький театр на різноманітні дитячі вистави або на футбольні матчі на “Донбас Арені ”.
Діти жили у своєму світі, де найбільшим страхом було не встигнути додому до темряви. Вони вірили, що дорослі завжди захистять, що все буде добре. Війна існувала десь далеко — лише у книжках з історії чи старих розповідях про Другу світову.
Аж поки у 2014-му все не змінилося. Війна перестала бути абстракцією, й увірвалася у двори, розмови дорослих, дитячі сни. У місті з’явилися нові слова — «блокпости», «обстріли», «окупація». Діти ще не розуміли їхнього значення, але відчували: відтепер світ інший.
Найстрашнішим випробуванням стало зникнення батька. Він застряг в окупованому Луганську. Півтора місяця мама ходила мов тінь, телефонувала знайомим, плакала ночами. А дівчинка мовчки чекала. Її дитячі малюнки, які раніше були кольоровими, тепер ставали похмурими.
Попри страх, життя у місті тривало. Школа відчинилася, діти йшли на уроки, шахтарі знову спускалися під землю. Та у розмовах тепер з’явилися інші теми: «хтось виїхав», «десь стріляли», «там підірвали». Навіть дитячий сміх звучав інакше — в ньому була нервозність, неначе всі розуміли, що звичайна гра може в будь-яку мить обірватися . Дитинство, яке ще нещодавно здавалося безтурботним, тепер стало уроком виживання.
Минуло десять років. Вона вже доросла дівчина, але серце й досі зберігає дитячі спогади. У 2024-му Селидове знову стало новиною — цього разу страшною. Місто опинилося під окупацією, воно зазнало руйнувань, будинки втратили свої вікна, вулиці спорожніли. Друзі дитинства роз’їхалися хто куди. Деякі родини більше ніколи не повернуться .
Коли вона побачила фотографії рідних вулиць після обстрілів, серце стислося. Це було ніби дві різні реальності: у її пам’яті — місто з теплими вечорами, запахом хліба, дитячим сміхом у дворі; на екрані — чорні, зруйновані будівлі й тиша.
Та навіть якщо руїни залишилися на мапі, її Селидове живе у серці. Вона пам’ятає, як сусідка завжди кричала з балкона, кличучи свою доньку, як у дворі всі діти разом ділили один м’яч, як після школи вони купували булочки з маком і йшли їсти їх на лавку біля магазину. Це місто у її пам’яті тепле, живе й безпечне.
Її історія — це історія тисяч дітей Донбасу, у яких війна вкрала безтурботність. Але водночас це історія про силу пам’яті. Бо навіть якщо місто зруйноване, у серці воно може залишитися таким, яким було колись. І ця пам’ять — доказ того, що війна не здатна знищити все.
Hi, this is a comment.
To get started with moderating, editing, and deleting comments, please visit the Comments screen in the dashboard.
Commenter avatars come from Gravatar.